небо в невідомий дальній димок…“ — Але я й тут не можу поставити крапки: по-перше, мені шкода героїв, що з ними мушу я розлучитись; по-друге, я ще раз
хочу сказати, що повість про санаторійну зону мені все-таки не вдалась. — А в тім так і мусило бути: рівне, спокійне письмо ніколи не передасть запаху епохи, коли цю епоху пише сучасник. І мої далекі нащадки, витягнувши з архіву ці нерівні рядки — я вірю! — мисленно стиснуть мою руку й скажуть:
воістину ця женщина вміла любити. — Але річ і не в цьому: тепер, коли я почуваю, що мої легені остаточно розруйновані, коли я й сама підходжу до процесії
подоржників у вічність, — тепер (нарешті), скінчивши свою повість про санаторійну зону, я не можу не сказати,
як я безумно люблю життя. Отже, з тих двох початків, що борються в мені, життя і смерти, перемагає перше. — А в тім, да не подумають мої далекі нащадки, що XX главу я написала спеціяльно для цензора. Така думка образила б пам'ять м'ятежних комунарів. То нічого, що я женщина з женственною натурою, — в добу горожанських воєн я — салдат революції, і моє
