цю справу — я просто — сто чортів! — не можу без неї жити!
З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в го́роді бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки насідав туман. Але небо було синє й спокійне.
— Так, сто чортів! — і Майя знову закинула голову й заплющила очі. — І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком і, чого б ви од мене не вимагали, я все б зробила… Але я помилилась… Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?.. Так?
— Так, — коротко кинув анарх.
Тоді Майя несподівано підійшла до нього й обхопила руками його шию.
— Чижик-пижик! — сказала вона, і в її голосі зазвучала инша інтонація. — Що ж тепер прикажете мені робити?
— Не знаю.
— І я не знаю, — і Майя ще щільніш притулилась до анарха.
З Ґралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов на ріку й наближався до командної висоти.
— От що, — помовчавши, раптом сказав анарх. — Я найшов! — і якось хоробливо засміявся.
— Що ти найшов? — скинулась Майя.
