просто помилився, бо ж вона таки давно називала його так. Але скоро Майя й справді заговорила:
— Ви хотіли розмовляти зі мною? — спитала вона.
— Ну да!
— Для чого?
— Не знаю!
— Ну, тоді слухайте! — кинула вона, і на цей раз не розплющуючи очей. — Скажіть мені, чого вам треба від мене? Невже ви й досі мрієте, що я вас коли-небудь кохала? — Так?
— Так, — одгукнувся анарх.
— Даремно! — сказала Майя. — А в тім, мені не треба говорити вам, що в данім разі моє кохання для вас не більше, як соломинка, за яку хапається тонучий… Так?
— Так! — майже не думаючи, кинув анарх.
— Виходить, — і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись своїм негарним смішком, — виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте й не будете кохати. Це, безперечно, так, бо ж я чула — кохання зовсім не таке… Так?
— Так.
— А тепер я вам скажу, що й я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась… Але зараз я вас трохи ненавиджу… Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояву ущекнутого самолюбства… Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть
