тоскливу осінню елегію. Обличчя всім були бліді, мало не земляні. Покоївки неохоче подавали страву на стіл. В кухні стояв легкий одноманітний дзвін тарілок. І анарх почував у цьому дзвоні сторожку тривогу.
Тоді в його кімнату зайшов Хлоня й сів на ліжко.
— Знаєте, — сказав він, — я тільки-но знову був на командній висоті. Я дивився навкруги себе… Скучно!
— Так… — кинув анарх, заплющивши очі.
— Чули — сестра Катря вже, здається, одержала командировку.
— Да?
— Да! — сказав Хлоня й спитав: — А коли ж ви думаєте їхати?
Коли він думає їхати? І справді, коли він буде їхати? — І тоді прийшла мисль, що він відціля ніколи не виїде, що відціля, з санаторійної зони, нема шляхів. „І не треба!“ — подумав він, також хутко погасаючи, як і затривожився. І справді, йому більше нічого не треба. Це так просто, це так ясно.
— Скучно! — ще раз протягнув поет. — Пам'ятаєте легенду? І от я думаю: десь там, на сіверкій дикій півночі, лежить геніяльний мятежник, закутий у міцні ланцюги, і теж думає: „Скучно“. І справді, можливо, він знову підведеться із свого одра, можливо, він знову зійде на наш азіятський корабель і візьме румпель, але ніколи вже він не
