Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.
Я йшов у нікуди. Без мисли, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
… Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. — Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Инакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
…Нуда, я мушу бути послідовним!
…І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією.
… І хіба то моя вина, що образ моєї матери не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина?
|
… В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!