санаторійній зоні. І цей дикий малинник, і ці тополі, і ця прозора голубінь — все це свідки його світлих надій, що зрідка поставали в нім. Анарх згадав Хлоню й подумав: „Де він?“
Але Хлоні близько не було.
На шосе маячив фаєтон і віддалявся до го́рода. В нім, очевидно, виїжджав один із хорих. Санаторій із кожним днем усе більш і більш вилюднявся. — „І буду я самотним серед степу без людей“ — згадав анарх фразу із свого листа до сестри. З невідомих перевалів легкий вітер приносив тривожний запах пожарища.
Біля конюшні він раптом зустрів Карно.
— Я хочу вам тиснути руку! — сказав той, зупиняючи його.
— Мою руку?
— Да, вашу руку!.. Це ж ви, здається, зробили сьогодні такий шляхетний поступок?
— Який це поступок? — не зрозумів анарх.
— А як же! Я про кепі говорю! Це ж Дон-Квізадо ще раз повоював із вітряками.
Анарх круто повернувся й хотів був одійти від метранпажа. Але той узяв його за руку:
— Почекайте!
— Ну?
— Я хочу тиснути вашу руку! — І Карно саркастично всміхнувся.
Анархові знову метнулося в голові, що перед ним ніякого Карно нема, що це просто примара —
