Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне „я“.
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, салдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
… Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю! — я махнув рукою в той бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
… Я за собою нічого не почув.
|
|
