Сторінка:Твори. Том 2 (Хвильовий, 1928).pdf/225

инакше буде пізно. Лист, як бачиш, попав не по адресі, бо з того часу, як ми бачились з тобою, я, брате, виросла порядком. Не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ (між иншим, ця струнка, як ти її не ховаєш за красивими й туманними словами, ввесь час почувається, бо ввесь час бренить у кождім твоїм слові). Отже, не можу сказати, щоб я розлюбила свій народ. І от чому: я твердо знаю, що щастя моєї нації, її відродження можливе лише через індустріялізацію країни. Відціля — через оптимізм. Між иншим: це зовсім не те, що ти можеш подумати. Щастя я уявляю собі не тим химерним абсолютом, що до нього прагне инша категорія оптимістів, щастя я собі уявляю цілком реальним досягненням. Отже, мій оптимізм не перейде в безпардонну тоску. — Так-то, брате! Тільки оптимізм! А на все инше я плюю з тієї командної висоти, про яку ти мені колись писав. І в першу чергу я плюю на слинявих нитиків та инших „символістів“. — Скажу тобі щиро: те, що ти написав мені в свойому останньому листі, пишуть гімназисти п'ятої класи в своїх меланхолійних щоденниках. Я гадала, що ти тепер серйозніший. Де ж твій европеїзм, з яким ти носився колись? Це ж, брате, так далеко від Европи, як сучасним поетам і белетристам від літератури (між иншим: — Слюнтяї! Нахали! Порнографісти! Онанітики! —