кирпу й ще нахабніш заявляє „ми“. Цеб-то „ми“, не ті, що пахали (це між иншим), а „ми“ — власть!.. Зі мною було вже багато випадків, коли я таких-о артистів приймала за партійців. Він так упевнено говорить „ми“, що ви ніколи не подумаєте инакше. Знаєте, це до болю противно! Саме в цьому я й бачу розклад вершків нашого суспільства.
— Я чув, що це — не погано, — знову в'яло сказав анарх.
— Або подивіться, — продовжувала Майя, не зважаючи на репліку. — Загляньте в магазини, де продається марксівська література… Звичайно, за велике завоювання можна вважати той факт, що наші вороги читають те, що ми хочемо. Але ж гидко дивитись, коли вся ця продажна сволоч навалюється на нашу книгу й пожирає її, майже давиться, пожираючи її. А для чого це? Щоб скоріше сказати „ми“.
Анарх слухав ці їдкі слова й несподівано відчув, як у нім заворушилось щось подібне до злоби. Він повернувся й сказав:
— Це закон Дарвіна: боротьба за існування!
Майя зневажливо подивилась на нього й знову перевела свій погляд на койку.
— І це розумію, — сказала вона. — Але все-таки людина повинна чимось різнитись од гадини. І та бореться за існування. Де ж людська чистоплотність?.. І коли хочете щирого признання, я скажу: мені буває соромно до сліз за цей продажний крам.
