протягом цілого літа відогравали таку велику ролю в суперечках між хорими й сестрами.
— Слухайте! — почув анарх позад себе сухий голос.
Він повернувся й побачив Майю. Лягаючи на своє ліжко, він не помітив її.
— Що таке? — спитав він і подивився на дівчину. В ній уже зовсім пропала колишня бадьорість, і тільки зрідка проривався тихий негарний смішок.
— Пам'ятаєте (вона сказала не „пам'ятаєш“, а „пам'ятаєте“) той веселий день, коли я з вами востаннє зустрілася на командній висоті?
— Пам'ятаю… А що?
— От що: ви сказали тоді мені, що ви — хорий. Я вам не повірила. Тепер вірю.
— Дуже радий! — кинув анарх і подивився навкруги; навкруги було так сіро й скучно, що в нім у ці хвилини не прокинулось жодної мисли. Навіть зиркнувши якось на дальню койку й побачивши на ній Карно, він тільки й подумав, що метранпаж сьогодні зовсім не такий, яким він бачив його вчора. Що ж до того, чи справді Карно був учора з ним, чи то просто була примара, то він навіть не поцікавився. Наступив момент цілковитої, апатії. Анарх і справді попав в якесь зачароване коло: ішла апатія, за нею тривога й манія пересліду, причини якої він і досі не міг розгадати, і нарешті проривалося життя. Останній момент знову зміняла апатія, і так без кінця.
