Я входив у ролю. Туман стояв перед очима, і я був в тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
— Ведіть!
… В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на го́род. Вечоріло. — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дні години не буде! — Вечоріло. — І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрію за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні багатирі, кавалерійські сторожеві загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Нуда, мені треба спішити: в підвалі битком набито.
