виклик і образа. І після кожного монологу анарх нервово підсмикував плече. І це дурневе „ги-ги“ нагадало йому дідків смішок на луках.
— Ну, Хомо невірний, — казав далі Карно, — ти думаєш, що ти живеш? Ні! Ти не живеш, а тільки жеврієш. Тебе, Хомо, нема. От нарочито полапай себе. Почуваєш тіло, чи ні?
— Ги! ги, — сміявся дурень.
— Смієшся?.. Ну й смійся!.. А все-таки тебе, Хомо, нема! І от що інтересно: станеш ти, скажімо, в отару корів та коней, і хіба тебе можна відрізнити від них?.. Ні! Бо ти, Хомо, не Хома, а — віл:
— Ги! ги! — сміявся дурень.
— Нуда, — казав далі Карно. — А от як я стану серед своїх машин, то я, Хомо, все-таки — я. Ти не скажеш, що мене нема. Словом я — метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки і таке-то моє ім'я, і таке-то моє прізвище… Розумієш?
Тут, безперечно, була нещирість. Тут анарх зловив інтонацію сарказму. Це був справжній санаторійний метранпаж.
А потоки чебрецю затоплювали сіновал, і здавалось анархові, що вони пробивають йому мозок. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. Раптом і санаторійну зону розстрілювали залпи. То лісовики лякали бандитів.
— А тепер візьмімо ще! — говорив Карно. — Ти гадаєш, що тільки тебе нема? Ні! Те ж саме,
