знав, куди йому йти. Кликати сестру не хотілось, і в ці хвилини йому було просто неприємно. Він навіть подумав з іронією: „а людина — людиною, це — філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче. Це філософія світової „кобилки“: навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми й думає тільки про маленьку блоху .
Нарешті анарх розібрав, де він стоїть. Це було біля сіновалу, що праворуч від центрального будинку. І скільки він простояв би тут — невідомо. Та раптом зареготав санаторійний дурень.
— Ги-ги!
Анарх підвів голову й тоді ж згадав, що саме тут і ночує дурень.
— Хомо, чуєш? — покликав він.
Але відповіди не було. Стихав дощ.
— Хомо, чуєш?
— А хто там такий? — обізвався нарешті дурень.
— Та це я, із шостої палати! — сказав анарх.
— О! Відкіля це вас понаносило!.. Та ще й на дощі! Оце!
Анарх розповів: так-то й так-то, мовляв: те-то й те-то, мовляв.
— Ну, то лізьте сюди! — сказав дурень. — Підсохнете. Гм… Оце!
Дурень стояв на виступі і також, як і в просвітянських драмах і комедіях забутих архівних авторів, також „чухав“ традиційну потилицю, „чухав“
