Коли біг, миготіли санаторійні вогні. Тепер загубив дорогу й брів навманя, як йому здавалось, на захід. Він знав, що скоро мусить ударити розбитий черепок міди, і він прислухався. Але нічого не чути. „Котра година?“ — не можна сказати: наче так давно й наче так недавно він вийшов із санаторія.
А вдари грому шалено громили ліс, і не знати як шуміли дерева. Блискавиці мчалися в ніч і з тріском розкидали клоччями бенгальський вогонь. Дощу не було. Иноді в електричних фейєрверках виростали над лісом темні силуети: то, мабуть, в тривозі підводились у стихію орли.
Але не чути було розбитого черепка міди й не видно було санаторійної зони. Наче зачарована, пропала в глибинах тьми.
І коли б хто-небудь спитав його, як довго блукав він у лісі тієї ночи, він, безперечно, не міг би сказати. Це було так довго, як біг стихії тоді.
Але нарешті закрапало. Із заросли потягло вогким запахом трав.
Гроза стихала, віддалялась і тягла за собою шмаття розстріляного неба. Вже йшов проливний дощ.
Анарх довго плутався між дерев і нарешті побачив будівлю: перед ним раптово виріс її темний силует.
„Санаторійна зона?.. Чому ж тоді огнів нема?“… І догадався: вже за дванадцять, бо не чути мотора електричної станції. Він стояв біля будівлі й не
