Цю сторінку схвалено
Ріка хмурилась. Од ріки бігли жваві вітерці, підіймались вище й летіли на південь. То були північні сіверкі вітерці. І мовчав яблуневий глуш, нагадуючи анархові чомусь первісну архейську добу.
Зрідка до анарха підходила сестра Катря і в сотий раз говорила йому про тупик санаторійного будня й скаржилась, що їй досі не дали командировки.
„Взагалі вересень на всіх вплинув, — писала в свойому щоденнику хора. — Унікум — і та стала нервовіша. Принаймні, прийшов і такий випадок, коли й Унікум упала в істерику. Це було на початку вересня. До Унікум прийшов знайомий із го́рода, і вони пішли в ліс. Далеко вони зайшли — невідомо. Але їх на санаторійній зоні не було з півгодини. — Раптом у палатах почули істеричні ридання. Коли хорі вибігли на веранду, то побачили заплакану Унікум. — „Що там? Що з вами?“ — питали її. — Тоді Унікум розказала крізь сльози це: пішла вона із знайомим за конторський плац. Відтіля вони пішли на ріжу й сіли відпочити. Унікум буде прямо казати: вона любить цього знайомого. І от, коли вони… ну, її, звичайно, всі розуміють… — тріснула гілка. Вона скочила й побігла в кущі. А в кущах — щоб ви думали? — мерзавець-дідок! Він стежив за нею й підглядав. — Унікум заспокоювали. Вона не могла заспокоїтись, бо ж знайомий знервований пішов, не попрощавшись із
