переніссям несподівано виросла зморшка. Можливо, на Майю впливала природа, бо запахло дозрілою осінню.
Ішов вересень. За місяць прийде листопад. Над оселями, над санаторійною зоною повисне туман. Десь буде рипіти ясень, а далі шелестіти — похилі явори. Із санаторія хорі поїдуть у город. І буде тоді порожній санаторій мовчазно стояти серед степу. Тоді зрідка дійде сюди гул із го́рода, а глухої ночи повз санаторій будуть пролітати — крізь тумани, по невеселих дорогах республіки — червоні очі потягу.
„Іде вересень! Прийде листопад!“
Над санаторійною зоною перелітали аероплани по маршрутній лінії „від — до“. До анарха підходила Майя й говорила про те, що віддаляється літо.
— Я почуваю, як пливе літо до Чорного моря, — казала вона і в'яло гладила своєю вихоленою рукою анархову голову. — Я почуваю, що воно пливе в Малу Азію, в країну чорного лебедя.
Майя знала якусь легенду: з тайги, із сіверких північних озір вилетів білий лебідь на австралійські копальні й там сів на темну ріку. І став тоді лебідь, як атрамент. Майя вже не говорила про кохання, і тепер він не чув од неї цинічних фраз. Але вона частіш говорила про осінь і говорила, що осінь хоч і прекрасна, як цей хрустальний що пройшов, кінець гомінкого літа, але осінь — тьма, і вона боїться її.
