Доктор Тагабат динамічно:
— Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. — Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзі?
— Діло № 282.
Я:
— Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був салдатом революції, і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
… Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траврі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамілія?
— Зет!
— Ваша фамілія?