Так:
вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— штаб Духоніна!
… А ранки цвітуть перломутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
… А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
|
… Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Отпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. — Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає „своє право“ купатися в калюжах крови?
Тоді я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.