Метранпаж і тепер лежав нерухомо, витягнувши руки по боках і тим нагадуючи різьблення. Карно так тихо й непомітно дихав, що здавалось, він давно вже випустив останній подих.
Над вікном нависла чорна, мов атрамент, хмара. Накрапав дощ. І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. Вечоріло.
Раптом Карно підвівся й спустив із ліжка ноги. Анарх не стримав себе й здригнув. Тоді метранпаж провів рукою по своїй голеній голові й спитав із відтінком звичайного йому гаркавого сарказму:
— Навіщо ви мене шукали? пам'ятаєте?.. на стільці?
— Це ж коли? — спитав анарх, і в ту ж мить йому прийшло в голову, що метранпаж зовсім не той Карно, якого він тільки-но малював у своїй уяві в колі друкарів на фоні буденної професійної праці. Це була саме та людина, яка не дає йому покою. І ця мисль остаточно паралізувала його волю.
— А тоді… хіба забули? — кинув Карно. — Здається, декілька днів тому?
— Ага… це тоді… — ніби й справді анархові остаточно потрібно було признатися, що він шукав метранпажа.
Карно саркастично усміхнувся:
— Так! Тоді… Для чого ж шукали?
Наступила ніякова мовчанка. Карно вперто дивився на анарха і, очевидно, чекав від нього відповіди. Але анарх не тільки не знав, що відповісти
