— А як же вийшло? — спитав анарх.
— А так, — сказав Хлоня. — Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: „Що це?“ Але чую тільки, я у нетрах землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?.. Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, в степ і кричав: „Банзай! Банзай! Банзай!“.
Хлоня змовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.
— Ви не знаєте, — спитав він раптом, — що це „банзай“? Здається, це те, що в нас „слава“. Це так в Японії? Да?..
— Да! — кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: — А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.
— Можливо! — сказав Хлоня й раптом додав. — А знаєте, товаришу, чому я хотів утопитись?
— Чому? — спитав анарх. — Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.
— Нє? — почав патетично Хлоня. — Неправду ви кажете. Ви сами знаєте, що я досить розвинена
