очевидно, бракувало теми, а тому й раз-у-раз долітала докучлива фраза:
— Хе… Хе… Тавонарола!
І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Ґралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячили чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:
— Хе… Хе… Тавонарола!
— Чуєте, яка вбогість! — сказав Хлоня. — Він нічого иншого не придумає, крім „Тавонароли“. Иноді навіть шкода його.
Анарх подивився на хлопчика й сказав:
— Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!
— Дивуватися зовсім нічому! — і Хлоня відкинув волосся: — Давайте краще про инше… От, припустім, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина — я не можу вам розказати. І от у цю мить я — ні з того, ні з сього — згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так…
Хлоня змовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.
