чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зійшовши на гору, я подумав, що ці вогні в поселках, ці дальні міські люкси, ця степова безгранність, ця, нарешті, ріка, що біжить у невідомі обрії, — я подумав, що все це — якась молода казка, що я стою на зачарованому колі, що я в якомусь півсні й пливу, пливу, віддаляюся в якусь невідомість — далі, далі, далі!..
Хлоня говорив це, надхненно й чітко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадчивий, але не без задушевности. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.
— Який ти, Хлоню, фантаст! — заспокоюючись сказав анарх і взяв юнака за руку. — Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?
— А хіба це погано?
— Звичайно, ні!
— Я думаю теж, — сказав Хлоня й додав: — бо… скучно на землі!
— Ти знову про землю, нехороший поете, — і анарх положив свою руку на Хлоніні кучері. — Покинь про це думати!
— І правда! — скинувся Хлоня і змовк.
В палатах спалахували огні: збирались хорі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові,
