Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.
Потім становиться біля тусклої лямпади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матери нема переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Ні, саме це — неправда! Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного „я“, якому я даю волю. Тут, в глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі, і, як самець на провесні, захлинаюсь і шепочу:
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати инакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лямпада перед образом Марії. Перед лямпадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.