І зараз, коли публіка розбіглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху доріжку в крижовник, що по ній ходили тургенєвські дівчата.
Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальної ферми відходила сонячна дорога. На поверхні ріки бігали сріблясті зайчики і похило — під вагою сонця — стояли осоки. Біля домів відпочинку зрідка прокидалися голоси, але глохли в сонячній порожнечі.
Сестра Катря подивилася своїми тихими очима на анарха й сказала:
— Знаєте? Скоро їду. Подала рапорт.
— Зовсім?
— Так! Буду працювати десь в иншому місці…
— І радий за вас, і шкода, що їдете! — сказав анарх ласкавим голосом: він завжди почував необхідність говорити з сестрою Катрею задушевно.
— А ви ж коли? — спитала сестра Катря.
— Думаю, через два місяці — не більше: бачу — мене збираються затримати тут.
— Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подібне до істерії.
— Можливо! — покривився він.
Потім сестра Катря скаржилась, що бути біля го́рода в нетрях надто важче, ніж десь у далеких нетрях. І потім їй важко в санаторій: вона вже ніколи не буде сестрою. Але сестра Катря розуміє, що для анарха ця тема не зовсім приємна.
