дехто), і зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сірого санаторійного будня.
Над санаторієм стояла сторожка тиша. Проходила остання лежанка. Розкидані по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечері, що після неї попрямувати в білі суворі палати.
Але за чверть години до дзвоника біля пустельної клумби на північнім краю будинку раптом виросла фігура. Одразу ж мало не всі звернули на неї увагу.
Майя цієї фігури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:
— Ну… як діла?
— Не знаю! — неохоче кинув той.
Тоді Майя підвелась і сіла біля нього. Потім погладила його волохату голову своєю вихоленою рукою:
— Ах, ти, моя волохатко!
— Майо!.. Не треба! — тихо сказав він і взяв її не в міру тонку талію в свою мускулясту руку.
Вона засміялася тихим смішком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд і обидва перевела до тонкої сорочки на свої тугі грудні яблука.
— Не тре-ба? — протягнула Майя і, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: — Савонаролочко! Він і досі тут?
