Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію — вона не говорила. Він поцілував їй шию — вона не говорила.
Юрко подивився назад — було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину — так.
Вона не говорила.
Юрко думав її схилити на землю.
Тоді на ріку упала із сходу важка синя тінь — ішла ніч.
І сказала Наталка зажурно:
— От я вже й забула. Ніяк не запам'ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю — де те, де инше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.
Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
— Пора додому.
… Вона ледве наздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): „… досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би райрибою. Ти розумієш — райрибою!!! А, може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах хоч на самого Пуанкаре. Я родився для вибухів… А на заводі я теж не можу — тут треба марудної праці, а я не
