А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:
— Я далі не піду.
Юрко сказав.
— Ходімте, товаришко.
Наталка сказала:
— Не піду! Не піду!
Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:
— Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тоді вона підхопилась:
— Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотно на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.
— Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
… Біля Торця вогко, а тінь од верби до захід-сонця лапастіша, густіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжичить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.
