Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.
Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.
— Товаришу, не мішайте спати!
… Мовчанка.
Мжичка тихо одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву — іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.
— Товаришу, не мішайте спати.
Мовчанка.
… Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.
Вона підійшла до мене.
— Ходімте!
Я здивовано подивився на неї.
… Вийшли на ґанок.
Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.
— Ви плакали?
— Так!..
І засміялась:
— Мені трішки соромно… знаєте… буває.
І розказала.
Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок і „кіт у чоботях“, але і їй буває сумно й буває не буває:
— Дзуськи!
