із старими візерунками. Придивишся — щось подібне до візантійських малюнків, а то взагалі до фарбописи якогось минулого століття. Століття — віки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно.
— Драстуйте! — і подала руку.
Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
Налетіла на вікно сіра хмара, і стало волохато. Замріялось. Нюся казала:
— Чому це в голові два дні одбиває: губт-рамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навіть уночі тривожить: знаєте — гупає й утрамбовує. І боляче. Навіщо?
Вечоріло.
Слухав, як десь прокричав півень.
Нюся:
— А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина то є трагедія інтелігенції Лівобережної України. Як ви гадаєте?
Подумав.
— Може.
Потім сів біля неї, а вона ще говорила. Вона говорила краще, як Шкіц: тепло, по-жіночому. І хотілось погладити її руку.
За вікном гуділо місто. Десь ще прокричав півень.
