І що ж: був сліпий, вийшов з лікарні — голодний і радий, і світлий, як усі після хороби. Він після тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар — і тільки.
Той пішов.
— Товаришу, — і руками повітря ловить.
Думав про радість сімнадцятого року.
Пішов тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні — думав.
Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття — там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між иншим, відповідальности за газету жодної, відповідальний инший.
На кватиру прийшов випусковий.
— Entrez!
Редактор Карк завжди: entrez! Випусковий товариш Шкіц і суворий і булий член ЦК есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до підпису.
Редактор Карк:
— Сідайте, прошу.
Шкіц дивиться на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК,
