…Ставок думав золоту пісню:
„Ой пряду, пряду“… — Леонтович.
|
|
І минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії переводили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисівна плакала — йшов тридцять п'ятий листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала „Женщина і соціялізм“ — пом'ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:
— Ми смєло в бой пайдьом…
Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад.
…А на віллах ще пахло кизяками й парним молоком.
…Стояли золоті ранки й зодіяковий блиск.
|
|
Із першої вілли Сидір кричав:
— Микито! Та йди-бо, бісова личино! Бандисте клятий!
Микита не озивався.
