мого романтичного серця: жемчуг хрумтить і японські ліхтарики (коли гоголівський ярмарок) біля прозоро-фантастичних ліденців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі. Тоді я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб „боженька“ зробив мене генієм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків: будинок, на розі, №: горить.
Я безумно люблю го́род!
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.— Маріє! Ти пам'ятаєш той день, коли я перший раз побачив тебе?
— Да, Nicolas! Ходім! — і вона енергійно переступає калюжі весняної води. — Да, Nicolas, пам'ятаю.
— Маріє! — і я зупинився.
Вона — теж.
Тоді я беру кінчик її салдатської блузки й кладу на нього свої гарячі уста. Марія мовчить. Я мовчу. Пахне конвалією. Весняний вітрець б'ється в кучеряшки моєї нареченої.
— Nicolas! Милий мій! Не треба думати про осінь.
— Маріє! — і я тисну їй руку.
