— Nicolas! — і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосики під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер. — Nicolas! Ти скажи мені: невже женщина так міцно звязана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись.
— Да, Маріє! Без женщини не можна обійтись. Бо женщина — це круг наших емоцій.
— А я от тобі не вірю! — говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя.
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.
Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами — го́род. Ми чуємо, як глухо б'ється крига. Над костьолом горить огонь.
— Nicolas! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції.
— Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу.
— Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше, як самичка.