мої прекрасні підручні, які зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабінету.
Тоді я кажу:
— Антошка! — і потираю руки. — Альянс?
Антошка:
— Альянс!
— Ах ти, моя карапуля, — млію я від гарного настрою. — Ах ти, моя дурашка!
— Так точно! — каже Антошка й підходить до мого столу. — Дозвольте прикурити?
Ця фамільярність мене зовсім не нервує: по-перше, в кабінеті нікого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичність, свій комунальний лібералізм.
— Прикурюй, каналья! Прикурюй! — і я галантно підношу йому свою гаванську сигару.
За моїм вікном грає голубе небо. Десь, очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простір, така легкокрила даль, що я не можу не мріяти. З мого імпозантного будинку летить весняна „капель“. Її не може заглушити навіть шум шумного міста.
— Антошка! — і я потираю руки. — Альянс?
Антошка:
— Альянс!
А Пульхерія Івановна завідує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, мені стільки про неї наговорили, що я й справді думав її викинути з
