Цю сторінку схвалено
Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній. І падали сили.
Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом. І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зідхнув і вмер.
Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.|
|
… Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід.
… Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.
|
|
Тихого ясного ранку над древнім степовим городком урочисто потопали голубі дзвони.
