Але не прокинеться світанок.
О, я знаю!..
… Иноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугури по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес.
Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділявся на сотні — полковий городок степового краю.
Шуміли на каланчі, над ратушею. Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні.
… Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв,
як лелека, підбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли в далину, за гору переможених днів.
… Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо в чвирі, за дубом причаїлась тиша. І промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.
