…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою.
І він подумав тоді: про радість.
І урочисто залунало по кварталах:
— Радість!
І тоді було, як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім'я якій — життя.
Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму…
— Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого мятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима.
„…Що це?“ — подумав з тоскою старий газетяр.
І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ.
… Але це була ілюзія:
— натовп тихих міських кварталів стояв у суворій мовчанці.…Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий.
