Макс пішов із парку. Потім він стояв біля „вітрини голодуючих“. Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину — з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п'ятдесят карбованців.
Так зробив незадоволений Макс.
Пізно він підходив до своєї кімнати.
Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив ухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді, дійсно, не було. Була Христя.
— Чого ви так пізно?
Христя:
— Я… так…
Говорила лагідно, а видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
— Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
— Так, турбує.
Потім скаржилась:
… У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.
Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його