Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.
|
|
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
— А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.
— Ну і що ж, що поле?
Баба Горпина:
— Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і — додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
— Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться — не знаю. Ну от Вольський — він її любить. А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бік і здавалось, що вона споглядає.
