Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.
Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.
Казав.
— Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
— Дурне! А все життя — що таке?
Заговорив уперто:
— Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
— Може, не так, я не знаю. Мені иноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко…
Вівдя закричала:
— Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна… Сруліку!
Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився. Тоді Вівдя ще раз закричала:
— Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостиниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
