Макс нашорошився.
Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.
В кімнаті стало зовсім темно.
Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря — блідоголубий.
Було пізно, бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.
Вівдя казала:
— Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.
Зареготала:
— Божевільна… Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
— Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
— Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок.
