Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.
Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля го́рода присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з міських будівель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по каліна загрузли могильні верби…
Ну, і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осени.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини повезли ранених.
Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.
…Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків.
…І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожога:
— Ну, єсть плакат!
