Завтра, ледве засіріє, Зідул підійде до мене й скаже підводитись. Ми заберемо рушниці й помандруємо на озера. А сьогодні я лежу на соломі, і мої мислі пливуть по хатці моїх старосвітських друзів.
— У чому справа? — думаю я. — Чому я з такою світлою радістю їду сюди?
Але відповіди я не найду. В кутку вистукує цвіркун, десь на вулиці співають дівчата — і все це як якась дитяча казка. Мислі мені в'яліють, і я починаю засинати. І тоді приходить мені мисль, що мої старосвітські друзі просто туман фантастики, що вони зовсім не живі люди, що це тільки тіні справжньої людини.
— Цеб-то? — знову запитую себе. — Виходить, що мій відпочинок — це не що инше, як порожнє й мертве місце в моєму коротенькому житті?
Але й тепер я не найду відповіди. Мислі мені зовсім зів'яли. Збоку шарудить солома — очевидно, кошеня блукає по хаті. Крізь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачі силуети моїх старосвітських друзів…
…Але на світанку я підводжуся бадьорий і веселий і з надією дивлюся на бабусю й Зідула.
— Ну, Нелі, сьогодні пополюємо на славу, — кажу я ірландці, і ми йдемо за дідом. Нас випроважає, як і завжди, наша мила бабуся. Тоді кричать півні й стихають парубочі вигуки.
Зідхає півтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зідул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають
