майнув чорним хвостом і зник за поворотом. Станція осиротіла. Але я ще поглядаю на неї. Инші мисливці, очевидно, не цікавляться цим забутим степовим півстанком. Мене ж він завжди тривожить і викликає багато спогадів. Я взагалі не можу спокійно дивитись на станцію, бо по станціях пройшла вся буря горожанської війни. На станціях так недавно люди вміли вмирати, і вони вміли так надзвичайно жити.
— Ну, розказуй, синку, що там у вас у городі, — каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповідання, починає виливати свої селянські болі й радості.
— Ну, а як же дід Зідул? — питаю я про її чоловіка.
Що ж Зідул? Зідул, мовляв, шкандибає потроху. Вчора був там-то, сьогодні їздив по сіно. Приходила сваха, трохи випили. І бабуся регоче. Вона теж любить випити, і особливо в компанії.
Тоді переді мною виростають милі й далекі постаті Пульхерії Івановни й Афанасія Івановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що ці постаті безсмертні й що Зідул і бабуся — це тільки варіяції одного і того ж типу.
Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур'яни. Бабуся поганяє коника.
Тоді я бачу мертві краї, „старосвітських поміщиків“ і гоголівських старичків. Я бачу Пульхерію Івановну, Афанасія Івановича і їхній домик. Він
