Підходила Варвара й питала:
— Від кого ж це ти, голубонько? Невже від Івана? А може від Андрія?
Валентина:
— Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.
Валентина:
— Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того…
… Ну-с… Іще два тижні:
Туп! Туп!
… Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
… На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — „пунктуальна педантичність“.
Мороз кричав:
— Ан-дре.
І хилила Мура свою пухку головку на обідране плече поетове.
А Андрій розсипав у степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— Слава. Слава. Слава.
… А в тім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.