… У липні ночі були душні, із степів дзвонило — неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:
— Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я…
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.
І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.
В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.
Із повіту приїхав карний загін. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив — був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було.
І от: Оксана до колодязя йшла, назустріч — Гандзя.
Гандзя:
— Чула… виїздить твій?
Захмарилось обличчя:
— Не знаю.
Оксані й гарно було і погано було — чи візьме й її з собою?
Каже Гандзя:
— Не випускай: комуніст гарний — може, ожениться… Та тільки чорт їх розбере. Мій дід крепак
