Бігли дороги — чорні, степові. Маячило кволе сонце.
… Під'їхав Зиммель і несподівано заговорив:
— Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі — може, тому люблю. Мій батько — кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці глибокої буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові!
Вадим сухо сказав:
— Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі — скучно. Ви трішки відстали від життя.
Зиммель, ображений, від'їхав.
Марія — іронія. Кинула:
— Ну от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п'яниця й картьожник.
Вадим:
— Просто — не та романтика.
Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
— А що ж оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами?
— Не знаю, а на це хворієш і ти — на романтику.
— Не думаю!
… А потім знову мислі про роки — такі довгі гони. І нило серце, як хорий зуб.