Вадим уважно подивився на Марію:
— І… я тебе теж кохаю!
Вона:
— Але…
Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерйозно:
— Я тебе розумію: ворогам не до кохання.
Марія:
— Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хорий сміх.
На світанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пішла листяна фуґа.
Дерева порожніли — голо.
А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри. По станиці пройшла мідна тиша. Тільки зрідка рипів далекий журавель — витягали воду.
Гофман з червоноармійцями вже заквітчав залю. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
— Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались: