Підійшла до лямпи:
— Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:
— Клята буква. Ніяк не пишеться. „Чи“. Буква — „чи“. Виходить буква „ги“, бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марія сіла допомагати.
Взяла в руку коряві пальці червоноармійцеві й виводила букву „чи“.
Писали довго — вдвох.
… А в своій кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого салдата республіки і його літеру „чи“.
Літера „чи“ довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він ще працював.
Голубом положила руку йому на плече:
Слухай, Вадиме!
Він підвівся й сів з нею на ліжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
— Слухай, Вадиме.
— Так… слухаю…
Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла.
Потім ледве чутно сказала:
— Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.