Ще усміхнулась:
— Ну, що ви… то я так… жартую…
З вікна бачили гори й сиві верхів'я Ельбруса. Верхів'я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні — радянські.
Сосна, що привіз її Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала в руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станиці в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
— Ви мовчали б краще.
Знизав плечима Зиммель:
— Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріяльне становище всіх комуністів;
2) норми полової морали й Колонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже „относительне“.
Нарешті він сказав:
— Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш — не продаси, от його мораль
